У квітні 2015 року Український культурний фронт спільно з Центром сучасного мистецтва «М17» провели виставку Івана Семесюка та Антона Чадського (Росія) «Хунта унд Вата».

Україно-російська війна має багато вимірів. Один з них – міфологічний. На наших очах розвернулася вражаюча битва двох протилежних міфологій, двох різних «героїчних» традицій, з різним поглядом на героя, з різними мотиваціями, з різними культурними підмурками. Для україно-російських взаємин це Раґнарьок – час останньої битви, яка цілком вирішує наші подальші долі. І якщо український героїчний епос переживає свій ренесанс, в котрому народжується маса нових персонажів, нових смислів, нових перспектив, то російський, очевидно, переживає хворобливу реваншистську конвульсію, дуже схожу на останню передсмертну судому.

Спільний україно-російський проект «Хунта унд Вата» докладно ілюструє стан двох конкуруючих міфологій, і якщо «ватнік» у виконанні Антона Чадського (власне автора цього неврастенічного чудовиська) цілком і абсолютно критичний, такий, що вскриває лезом соціального сарказму чиряк «русского мира», то «бандерики» Івана Семесюка навпаки – просякнуті народницьким романтизмом та обнадійливою переможною перспективою.

Проект «Хунта унд Вата» – це спроба дослідити ту частину нового урбаністичного пострадянського фольклору, що народилася під час тяжкої постколоніальної кризи колишніх співмешканців по імперському гуртожитку.

Антон Чадський (росіянин, мав тікати з Росії в Україну саме через те, що створив образ російського «ватніка»):

«Ватник появился в 2011 году как собирательный образ нашего современника-представителя так называемого «русского мира». Он воплощает в себе все черты типичного российского патриота: глупость, ханжество, лицемерие, нетерпимость, агрессию, раболепие перед властью.

Ватник ненавидит Запад, считая его своим главным врагом, который стремится разрушить Россию, насаждая свои ценности и демократию. Ватник полагает, что у России есть свой особый «третий» цивилизационный путь; главная цель на этом пути — чтоб «боялись и уважали». При этом Ватник мнит себя исключительно духовным и высоконравственным индивидом, окруженным аморальными, развращенными, гомосексуальными педофилами Запада.

Современное российское общество в большинстве своем представлено как раз такими персонажами. Слово «ватник» стало нарицательным в отношении пророссийски патриотично настроенных людей, несет негативный, насмешливый оттенок. Корень ватничества адептов «русского мира» лежит в глубокой их закомплексованности, исторической обиде и чувстве зависти к успешным соседям. Ватник чувствует себя обделенным, он завидует уровню жизни западных стран, хотя, конечно, никогда не признает этого.

То, чего Ватник не сможет достичь, он хочет разрушить. Отсюда такая страсть Ватников к милитаристским угрозам, возвеличиванию своих бывших и весьма спорных побед, желание развязать войну «на уничтожение». Ватник способен на самые отвратительные, беспринципные поступки, террор, насилие — в его примитивной, варварской душе до сих пор эхом звучит боевой клич Орды, монголов-кочевников, прародителей Московии и московской России».

Іван Семесюк:

«Бандерики, як неофольклорні персонажі, належать до нового, постмайданного пласту української міфології. Вони з’явилися в мить зимового протистояння народу і тодішньої влади, як реакція на події і як одна з перших спроб осмислення революційного процесу художніми засобами.

Бандерик уособлює собою революційну еволюцію, котра сталася за надзвичайно короткий проміжок часу. Українці, як і бандерики, ці олюднені тваринки, з безсловесних, вайлуватих і дещо кумедних істоток, майже миттєво перетворилися на експансивних, мілітаризованих створінь, що готові боронити своє, всіляко лютувати та проявляти несподівану винахідливість в непростій справі боротьби за власне виживання. Не втративши, при цьому, певної кумедності та іронічної складової.

Бандерик є своєрідною антитезою ватніку, як за формою, за змістом, так і за емоційним забарвленням. Він прагне простих речей – своя земля, своя хата, своя жінка, своя зброя, а ви, дорогі ватні гості, йдіть нахуй! Чужого нам не треба, а свого не віддамо. Але головне – бандерик зрозумів, що без болючих і дуже швидких змін діла не буде, і саме тому його актуальне гасло – еволюція, або смерть! Гнучко змінюйся і неодмінно переможеш! В цьому полягає тотальна протилежність неймовірно консервативному ватніку, цьому зашкорублому традиціоналісту і дегенерату».

 

Куратори виставки – Єлизавета Бєльська та Антін Мухарський